Захар Скляров, полтавець. Народився 10-го травня 1919 року у Луганську. Воював у складі 1-ої гвардійської танкової армії на Північно-Західному фронті. Має медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За перемогу», «За Берлін». Нагороджений орденом «Червоної зірки».

Насправді, якщо по-чесному, то Захарові Склярову зараз не 100 років, а 99,9. Тобто 99 років та 9 місяців. Його день народження – 10-го травня, якраз на наступний день після Дня перемоги. Але чого варті три місяці перед життям тривалістю у ціле століття? Захар Скляров пережив кілька воєн, розруху і відбудову. Почав Другу Світову війну на кордоні із Литвою і завершив її на німецькому Одері. Зараз він живе у своїй квартирі на вулиці Соборності у Полтаві. Вже не може ходити – ноги не слухаються, вже не бачить – кілька років як втратив зір. Але іще пам’ятає фрагменти свого життя довжиною у століття. І дуже чекає на День Перемоги. Не лише тому, що наступного дня після нього святкуватиме 100-річчя. А тому, що на День Перемоги у дворі їх будинку завжди збираються жителі більшості квартир. Готують якісь страви, випивають домашньої «перцівки» та згадують воєнні та повоєнні роки. І Захару Даниловичу, як нікому іншому, є що згадати…

Народився Захар Скляров у 1919-му році у Луганську. У місті на сході України він жив до 1938-го – доки його не призвали до армії. Ставши солдатом радянської армії, він потрапив на першу у своєму житті війну – фінську. Про неї він пам’ятає небагато і не надто охоче розповідає. Згадує лише сувору фінську зиму та те, як мерзли солдати, як засідала у снігові техніка.

Потім у його життя прийшла інша війна. За спогадами Захара Даниловича, перші бомбардування сталися не 22-го червня, а кількома днями раніше. Літаки завдали бомбових ударів по казармам, де розташовувалися радянські частини. Захар Скляров тоді служив у литовському Вільнюсі. Був водієм-механіком танку БТ-2.

Разом із радянськими частинами пережив затяжні бої та відступ аж до Москви. Його 1-шу гвардійську танкову бригаду кидали у найгарячіші місця боїв. Пригадує, як за ніч доводилося здійснювати марш-кидки по 100 кілометрів уздовж лінії фронту, щоб на ранок закрити танками прорив лінії оборони або піти у контратаку. Після захисту Москви радянські війська перейшли у наступ. Відвойовувати окуповані території вдавалося лише після запеклих кровопролитних боїв. Часто танки, які вів у бій Захар Скляров, підбивали снаряди противника. У одному із боїв – під селом Білий Бор – у танк Т-34, яким керував механік-водій Скляров, влучив снаряд. Він устиг вискочити із танка, за ним – іще кілька членів екіпажу. І тут вибухнув боєкомплект. Усередині «тридцятьчетвірки» залишився заряджаючий, який не встиг вистрибнути із танку…

-Серед танкістів завжди було дуже мало поранених. Або живий, або насмерть, - згадує Захар Данилович.

Потім були іще важкі битви із чисельними втратами. На Курській дузі, під Харковом. Потім кровопролитні наступальні бої вже у Європі.

Радянські війська гнали ворога до Берліну, а Захар Скляров на своєму танкові дійшов до Одеру. І тут зустрів День Перемоги.

Не всі його друзі та побратими дожили до перемоги. Одних скосила смерть під час боїв, інші залишилися живими, але потрапили до госпіталів. Вже по війні Захар Скляров дивом розшукає командира свого танку Петра Рукавицю. Його через поранення замінили на іншого. А Рукавиця потім воював у Криму, де втратив ногу. Захар Данилович відшукав його у Миргороді. І бойовим побратимам було що згадати про страшну війну, із якої їм вдалося вийти живими…

Проте із закінченням війни служба для Захара Склярова не завершилася. Він у перші повоєнні роки служив у Полтавському військовому госпіталі, який сам же і відбудовував. Демобілізувався лише у 1950-му. І залишився у Полтаві. Спершу, по війні, жив буквально у землянці на вулиці Пушкіна. Багато будинків у місті були спаленими.

Вже після відбудови міста отримав квартиру і мешкав там із дружиною та двома синами.

Після госпіталю працював начальником велосипедного цеху – був такий колись при міському комунгоспі. Потім перейшов на завод м’ясного обладнання. А звідти поїхав на БАМ. Як і сотні, тисячі інших людей працював на прокладенні магістралі.

-Ніяких зеків там не було. Туди дійсно їхали багато людей із усього Радянського Союзу. Заробляли там непогано. Я отримував 5000 рублів на ті гроші. Але й працювати потрібно було добре. Бригада за зміну повинна була спиляти 2 000 кубів лісу, - згадує мій співрозмовник одне із найбільших будівництв в історії Радянського Союзу.

Повернувшись на Полтавщину, працював у радгоспі неподалік Кременчука. Пам’ятає як зустрічався із Федором Моргуном. Досі вважає його одним із кращих керівників у історії області. Ще Захар Данилович більше ніж пів сотні років займався бджільництвом. Мав власну пасіку у Бугаївці Полтавського району.

Раніше щоранку випивав склянку води із двома столовими ложками меду. Говорить, що, можливо, саме цим завдячував міцному здоров’ю, яке довго його не підводило, та довголіттю. А, можливо, довге життя Захара Склярова – це заслуга його генів. Адже рідний брат його матері, Тимофій, прожив 104 роки!

У Бога Захар Скляров не вірить. Називає себе переконаним атеїстом. Дивується, як можна вірити у те, чого не можна довести. Вірить лише у те, що після смерті потрапить на кладовище у Розсошенцях. Там похована його дружина, там поруч лишилося місце і для нього.

Проте про смерть Захар Скляров думає нечасто.

-Не приходить вона по мене поки що – значить так тому і бути!

Частіше він міркує про те, хто прийде на його сотий день народження. Чекає обох своїх синів та вісьмох онуків. А ще думає про День Перемоги. Про те, як збереться за столом увесь двір. Про те, як згадуватимуть минуле, говоритимуть про війну. І йому буде що згадати…

У матеріалі використані фото автора та видань "Останній Бастіон" і "Gazeta.ua".